Інколи своє щастя треба вдавати.
Стирати пам'ять та видаляти непотрібні знайомства,
не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодних вимог,
не афішувати потреб і не влаштовувати революцій.
Коли важко - підсідати на вірші.
Забувати про сентименти,
відкладати любов на потім,
жертовно ділитись своїм тілом,
і постійно повторювати: саме так все і мало бути.
Інколи потрібно забувати своє ім'я.
Розтягувати життя як цигарку - насолоджуючись,
бо інколи добре, що дні просто минають,
добре, що здається, наче тебе зовсім нема,
наче світ ізолював тебе, а ти дав йому відпустку,
наче зв'язок перервався, а сліди заплутали звичні координати…
Головне пам'ятати, що слова – не холості набої,
що порожньою буває не лише чашка,
але й мовчання подекуди смертельно отруйне.
Головне не зраджувати тому, у що зобов'язався вірити,
не згадувати те, що колись намагався забути,
бо спогади інколи заважають дихати,
бо спогади інколи заважають думати,
тому варто навчитись миритись із змінами,
тому варто навчитися без сумніву вірити,
душу відкривати повільно і
перманентно скорочувати відстані:
доторків між руками,
подихів між вустами,
і наших слів, що зупинились сполучниками...
© Іван Байдак
